Широкої оркестрової практики в с. Уторопи набули скрипка, цимбали, баян, бубен, рідше використовуються труба, саксофон. Ці інструменти складають оркестровий ансамбль, який називають «весільна капела». Скрипка, цимбали є давніми інструментами капел. Бубен почав використовуватися приблизно в 20-х роках XX ст., спочатку замінюючи, а потім і зовсім витіснивши з ансамблю бас (басолю). До використання баса в капелах застосовували і решітко. Баян увійшов до «весільної капели» завдяки художній самодіяльності та молодим музикантам, які отримавши початкову або середню спешльну освіту, не поривали з традиціями народного музикування.

Учасника «весільної капели» іменують «музика» (музикант). Старшим у капелі завжди є скрипаль, котрого звуть «капельмейстером» (старшим музикантом). Якщо до першої скрипки капели додають другу, то колектив називають капелою «сильнішої» музики.

При комплектуванні колективу враховується фаховий рівень кожного музиканта, критерієм якого є вміння чутливо реагувати на гру своїх колег. Останні двадцять років народні ансамблі організовуються і за родинними зв'язками, але при відборі музикантів береться до уваги лише їх майстерність. Підібрана за таким принципом капела здатна супроводжувати весільний обряд і задовольняти високі потреби гостей молодого і молодої.

Функції музичних інструментів у капелі розподілені таким чином: скрипка веде основну мелодичну лінію, вона — «серце музики»; сопілка — мелодично-орнаментальну і темброву («суфлер» або підтримувач музики); цимбали — ритмічно-гармонічну («компаньйон» музики); бубен — метро-ритмічну лінію («король» музики).

Весілля відбувається одночасно в хаті молодого і молодої. Отже батьки наречених запрошують дві капели. Переважно вони домовляються з капельмейстером і платять йому домовлену суму. У приміщенні, де відбувається свято, музикантів розсаджують на спеціально відведеному місці, прикрашеному квітами і килимами. Кожного гостя капела зустрічає маршем, за що одержує додаткову платню. За певну винагороду будь-який гість може замовити для себе танець або пісню, вказавши капельмейстерові назву або наспівавши йому мелодію. Капела також супроводжує весільний поїзд, йдучи попереду або позаду молодих. Під час обрядів «плетіння деревця» і «одягання молодої» співають відповідні пісні під акомпанемент скрипки (скрипки і сопілки), іноді їм допомагає баян.

До репертуару «весільних капел» входять такі танці, як «Гуцулка», «Козачок», «Чабан» (його танцюють у селах Мишин, Стопчатів), «Голубка» (в селах Стопчатів, Спас), польки, фокстроти, вальси. Найважчими для музикантів є «Гуцулки», адже вони нараховують до 30 мелодій, які слід вигравати виразно, у швидкому темпі. Легші для виконання вальси, співанки, фокстроти, польки, де звучить одна мелодія, яку музиканти варіаційно повторюють. Капели молодого і молодої, змагаючись між собою, прагнуть грати якнайкраще, підтримуючи таким чином свій авторитет. Таке своєрідне суперництво сприяє професійному росту кожного музиканта зокрема і капели в цілому.

Участь у «весільній капелі» є не основним, а допоміжним заробітком, що зумовлюється сезонною, а не постійною грою протягом року. Павлюк М.Д. справедливо зазначає, що «музикант не може грати на весіллях постійно через те, що між ними є перерви («пости»)».

В Уторопах шанують і поважають музикантів, люблять їхню гру. Дівчата закохуються і виходять за них заміж, не зважаючи на приповідку-застереження: «З музики ґазди нема. Він два дні грає, а два дні спит» (Павлюк М.Д.).

Капела бере участь і в календарно-обрядових дійствах, інших родинних святах, спільних трудових процесах. Так, на хрестинах вона грає до співу, до танцю. На другий день «коляди» капела з 5-ти музикантів супроводжує колядників протягом усього вечора. Колядують насамперед у тій хаті, де є дівчина. Спочатку співають під вікном або перед дверима. Потім ґазда виходить, дякує за поздоровлення і запрошує колядників у хату. В оселі музиканти починають грати гуцулку. Першим йде до танцю той парубок, який зустрічається з дочкою гостинного господаря, за ним танцюють усі інші. Потім колядників запрошують до столу, а після гостювання вони дякують ґазді, ґаздині, їх дочці і йдуть до наступного дому, де є дівчата, з якими дружать інші парубки-колядники. Різдвяна ніч проходить у піснях, танцях, жартах. На заколядовані гроші парубки організовують гостину і танці в котрійсь із вибраних хат.

На «Меланку» хлопці та дівчата переодягаються у чорта, жида, цигана, циганку, діда, бабу, ведмедя, шандарів, ангела, беруть з собою малу дитину і обрядженого у молодицю парубка («Меланку»), музикантів, сідають на фіру і їдуть по селу щедрувати. Цей своєрідний театр зупиняється біля кожної хати. Господарі дякують щедрувальникам, платять їм грішми і харчами. Якщо у ґазди є дочка, то він запрошує парубків до хати на гостину.

Під час проведення толоки капела супроводжує спів і грає до танців. Із спогадів М.Д. Павлюка, у його молоді роки літніми вечорами молодь збиралася на пасовиську (у полі), в центрі розміщувалися музиканти, а навколо них танцювали, співали, жартували парубки і дівчата. За гру на молодіжних забавах капелянам давали винагороду.

Гра за гроші багато до чого зобов'язувала музикантів, вони повсякчас відчували відповідальність перед ґаздами, гостями, молоддю і прагнули до майстерного виконання. Цей важливий фактор сприяв збереженню і поширенню спадкоємних традицій професійного виконавства.

Кращими музикантами уторопських капел, у яких брав участь М.Д. Павлюк, є скрипалі Лаврук Василь (1933 р.н.), Мазурак Микита (1934 р.н.), Грицюк Василь Миколайович (1916 р.н.); цимбалісти Голдиш Іван Петрович (1909 р.н.), Отинюк Дмитро Олексійович (1933 р.н.), Мазурак Юрко Федорович (1938 р.н.), Отинюк Олекса Онуфрійович (1909 р.н.); бубністи Сабадаш Дмитро Антонович (1916 р.н.), Сабадаш Ярослав Петрович (1933 р.н.).

За традицією уторопські музиканти грають на своїх інструментах до глибокої старості або до втрати фізичної можливості для музикування, а після смерті інструмент залишається на пам'ять дітям і онукам.