— Значить, ви хотіли би почути оповідь про трембіту? - перепитав спокійним, лагідним голосом моложавий чоловік з виразними рисами обвітреного обличчя, що, певно, виявилось би доброю знахідкою для скульптора, який хоче створити образ мужнього гуцула.— І про себе розповісти?! Гм, нема що аж такого, я би сказав... Але й нема з чим таїтися. Місцевим сільським людям це все знане. Хіба буде інтересно, може, для тих, хто не знає нашого життя і звичаїв...

І Петро Миколайович Грималюк, житель села Шепота, мало-помалу розговорився:

— Трембіта... На Гуцульщині її звуки супроводжують людину від народження аж до останньої дороги... Весною протяжне трембітання будить із сну принишклі, безмовні гори. А людям, гейби повертає сили, навіює добрі надії... Здавна служила трембіта пастухам на полонинах. Для них вона була й розрадою, і часоміром, себто — годинником. Нею часто, особливо в час негоди, ватаг давав пастухам знати, що пора на обід чи наближається вечір. По знакові ватага усі полонинники мали повертатися до стаї поратися коло худоби, запасатися на ніч дровами, щоб не погасла ватра... Трембітою вітають рік новий і виряджають старий. Багато що значить для нас трембіта. При нагоді я більше додам до сказаного. Всього зразу не втримаєш у голові.

Ага,— перепитав Грималюк,— ви більше хотіли чути про мене? Що маю говорити? Якщо вам цікаво — оце місце, де ми живемо, називається Грони. Тут — межа між селами Шепотом і Снідавкою. Високо, як видите. Тут гора, там гори. І скрізь — ліси, толоки, пасовища. Між ними — хати. Туди далі, до голої Кичери, людей більше живе. Нижче нас — Галаків Потік. Стрімкі місця.

Як хочете знати точніше, народився я не тут, не в цій хаті. Була в нас хата (дєдеві, себто батькові, дісталася у спадок) в найдальшому присілку села — в Шєндрівці, під високим, крем'янистим Камінцем. Далі за ним ніяких оседків нема і по сьогоднішній день. Самі скупчення безлюдних гір, які чорніють через те, що ліси смерекові здалеку здаються чорними... Кажете, що гори наші голубі? Так, так... У погожі сонячні дні вони м'яко голубіють і гейби тонуть за пеленою голубизни. Так здається здалеку. Та не завше. А втім, ми звикли до змін кольорів, ми в них живемо, то й не зауважуємо, як вони перемінюються. Нема коли... Так от — я побачив світ у Шєндрівці. Тепер там сестра ґаздує, дочку вже віддала заміж... Трохи не туди я повернув... Ви хотіли більше про трембіти послухати... Про те, як я майструю... Все воно, знаєте, зв'язано. Відділювати їх від лісу, від іншої праці не хотів би. Трембіти — це гейби я сам. Коли я їх виготовляю? А в проміжках між основною роботою. Як у нас кажуть: десь помежи роботу. Не подумайте, що відпочиваю за цим заняттям. Відпочивати можна граючи на скрипці. Видите — вона висить на стіні. Скрипка завжди висіла в нашій хаті. Я потягнувся до неї. І незчувся, як навчився грати. Правда, не так добре, як музика-професіонал. Ним я не збирався ставати. Навчився трохи... для себе. Коли є час і настрій, то знімаю її з стіни, щоб буденні клопоти відігнати геть, відпочити від них... Трембіти для мене — цілком інша річ. То справа, можна сказати, одна з головних. Над ними мучуся, спрацьовую себе. Переконую себе: лиши цю марудну роботу. Але то тільки у хвилі незадоволення. Знаю: ніколи не лишу захоплення. Мене тягне до нього кожного разу з новою силою

З чого воно почалося? Про це треба довго оповідати, бо одним словом не дам відповіді. У житті все переплетено, перемішано. Іноді те, що минуло, несподівано зустрінеться в майбутньому. Воно ж є продовженням минулого.

Відколи себе пам'ятаю, відтоді й затямив удома трембіту. Стояла, приперта до стіни, то в сінях, то в темній коморі, відпочивала на цвяхах, спеціально для неї забитих у стіну. Мене, малого, дуже закортіло взятися трубити. Не раз спостерігав, як то легко вдається дорослим — легіням і старшим вуйкам. Здавалося: нема легшого... Якогось дня взяв у руки довжелезний, як для мого тодішнього росту, інструмент, став перед хатою і спробував підняти його витягнутими руками. Де там — не зміг. Тоді знайшов інший спосіб. Поклав кінець трембіти на пліт і притулився губами до пищика. Подув, здавалося, на всі груденята, на повен рот. Та крім немічних, неприємних, глухих зітхань з довгої порожнини нічого видобути не міг.

Дєдя більше коло худоби любив ходити. Коло ґрунту — так у нас називають землю. В старі часи чоловік жив з того маєтку, що мав, що своїми мозолями пристарав. Тому дєдя не тратив час на «дурниці», хоч умів майструвати, знався на бондарських виробах. Тільки при нагоді, коли траплявся вільний час і була до того охота,— брався обстругувати жердочку, яка відтак набирала форму трембіти. Для вітця то був відпочинок, довгождані хвилі... розради після безперервних ходінь, роз'їздів... після турбот про господарство, про запас збіжжя на зиму і про сіль, про постоли і штани-гаченята для нас, дітей... Коли він сідав за свій «вісний стілець», кожному дозволялось дивитись, що і як робиться. Я також мовчки позирав збоку. Подавав інструмент. Перепитував, що хотілося дуже знати... Вмів дєдя «випускати» файні трембіти, але рідко за ту справу брався. Не могла вона стати для нього головною. Не могла... Не знав, чи то мені пригодиться. Та підростаючи, якось піймав себе на думці: нічого даремно не минає. Навіть — спостереження. Змалечку затямив я багато чого. Не забуду ніколи одне свято в сусідньому селі. Людей товпилось, як мурашок з цілої околоиці. Закосичені крисані, хустки, вишивки, намиста-ґердани, запаски... Все те мелькало, горіло, мінилося, зникало в гаморі і знову виринало. Дивився - очі розбігалися. В кожному селі - своя ноша, свій колір вбрання. А люди які різні - діди й бабки, дівоцтво і парубки, міщанки-перекупки з солодощами край дороги, каліки з простягнутими руками... Гурти людей то тут, то там, порозсідавшись у затінку дерев, частувалися, пригощалися. Багато чоловіків, жінок і дітей тіснилося трохи поодаль біля двох високих, дужих трембітарів. Вони, здається, кудись квапились. Та чоловіків зупинили якісь приїжджі панки-літники (їх називали «люфтівниками»). Вони розгублено й жадібно вдивлялись у яскравий натовп, намагалися у ньому щось збагнути - такого вони, певно, собі не уявляли. Купували сопілки, дримби, то придивлялись до дівочих головних уборів, що мерехтіли косицями, то насмішкувато кривились. «Люфтівникам» забаглось почути, як грають справжні трембіти. Вони відразу брязнули «мошенками», повними срібних і паперових грошей, хотіли платити трембітарям, аби, гадаю, потім десь там далеко похвалитись, що чули і бачили. Чоловіки грошей не взяли. Молоді, ставні, міцні, як дуби, вони з власної волі підняли вгору інструменти. І покотилися звуки. Спочатку тихо, ніби сповільнено, як людина, що піднімається вгору. А потім — сильніше й сильніше. Раптом здалося, що від протяжних дужих звуків здригнулося повітря. І справді, на дереві, в бік якого були направлені трембіти, від густої, гучної мелодії заворушилось, затремтіло листя. Всі, хто слухав гру, притихли, завмерли здивовані й заворожені. Вражено, з роззявленим ротом, стояв і я. Ні до того, ні після, здається, не чув я подібного трембітання. Якби, подумав собі тоді, я виріс таким сильним, то також би отак трембітав. Я відчув, що інструмент цей вартий найпильнішої праці, найкращих майстрів. Бо в ній — не тільки користь, а й краса. І ще, гейби примарилось, що її широкий, хвилюючий голос кликав кудись...

Запам'ятав я також давню обстановку в хаті. І не лиш запам'ятав. Багатьма старовинними речами користуємось й зараз. Вони передаються з покоління в покоління і служать, якщо хочете знати, багато років. Десь наприкінці позаминулого століття дідо (мамин батько) разом із знайомим столяром змайстрували велику, на всю стіну, дерев'яну полицю, що займала простір і над дверима аж до печі — так було файно і зручно. З чотирикутних віконець полиці дивились розмальовані косицями глиняні миски та полумиски, інше начиння. Посеред хати поважно стояв різьблений стіл ще старший за віком, ніж полиці (подивіться — він цілий, протримався багато років, аж дивно)... Стіл, подібний на скриню, але, громіздкий як на теперішню моду. Видите — на нім виписано старовинні узори-зубці, кривульки, колеса, що стикаються і переплітаються. Всі лінії сполучено у великі косиці—ружі. Пережив цей «писаний» стіл і дідів, і батьків наших...