Одним із самобутніх сопілкарів с. Уторопи був Павлюк Микола Дмитрович. Він народився 11 травня 1925 р. в бідній селянській родині. Батько, Павлюк Дмитро Онуфрійович (1880—1931 рр.), працював будівельником, зате у вільний від роботи час любив грати на довгій сопілці. Мати, Павлюк (Данилюк) Параска Олексіївна (1888—1951 рр.), хоч і не була традиційною весільною співачкою, проте залюбки співала на весіллях. Шестирічним хлопчиком Микола залишився без батька, який помер від холери у 1931 р.; коли загинула більша частина його односельчан, сім'я зазнала великої матеріальної скрути. В 12 років у Миколи з'явився потяг до музики, про що свідчить такий випадок. Якось мати взяла сина з собою на косівський базар. Уяву дитини вразила багатобарвність гуцульських виробів: килимів, ліжників, сердаків, вишиванок, інкрустованих скриньок, а також сама говірка і одяг карпатських горян, але найбільше — ніжний голос сопілки, на якій вигравав майстер. Схвильований Миколка став просити маму купити йому сопілку. І та під тиском настирливого хлопця змушена була, відірвавши кошти від надзвичайно скромного сімейного бюджету — 40 грош, купити йому інструмент. Повернувшись з Косова з жаданою покупкою, Микола одразу спробував зіграти на сопілці, але у нього нічого не вийшло. Згодом він почав переймати прийоми гри (спосіб тримання інструмента, постановку губного апарату, принцип видобування звуку) від місцевих сопілкарів, яких любив слухати на весіллях. Багато чому він навчився від свого двоюрідного брата сопілкаря Валярчука Василя Івановича (1903—1973 рр.), з яким разом пастушив. Пасучи корів, хлопчик не розставався з інструментом, намагався зіграти на ньому всі ті мелодії, які доводилося чути в хаті брата, або пісні, що співали дівчата і жінки на пасовиську. Спочатку він навчився грати місцевих співанок.

Навички ансамблевої гри сопілкар здобув у одній з капел, які організовувались з однолітків. До складу капели входили скрипаль, цимбаліст, сопілкар, бубніст. Капельмейстером був скрипаль Сторожук Юрко (1910 р.н.). Всі її учасники, крім Миколи Дмитровича, загинули у Другій світовій війні. Юнацькі капели грали переважно на вечорницях, що проводилися в хаті котрогось із її учасників (Павлюкова капела — в хаті бубніста). Обставини молодіжних гулянь створювали зручні умови для розвитку майстерності юних учасників капели. Музикантів за гру лише пригощали. Винагороду вони почали отримувати лише тоді, коли досягали високого професійного рівня.

У «весільній капелі» Микола Дмитрович почав грати з 15 років. Цимбалістом одного з ансамблів був його двоюрідний брат Голдиш Іван (1907 р.н.). Якось на весіллі Микола попросив у музикантів сопілку і став на ній фати. Досвідчені виконавці відзначили неабиякі здібності юнака і запросили його у свій колектив. Через рік—два він відчув себе на рівні з іншими учасниками колективу, і його стали запрошувати фати в інші капели Утороп і навколишніх сіл. З того часу йому доводилося працювати з такими видатними скрипалями-капельмейстрами, як Лесіцин Василь (1916 р.н., с. Яворів), Максимчук Юрко (1928 р.н.) та Лаврук Василь (1928 р.н., с. Пістинь), Паланюк Михайло (1932 р.н., с. Мишин Коломийського району). Не раз Микола Дмитрович чув на весіллях гру славетного скрипаля Гуцульщини Могура (Грималюка Василя, 1920 р.н.), проте працювати разом з ним не пощастило, оскільки капела останнього завжди мала постійний склад музикантів. Багато мелодій видатного скрипаля подобалися сопілкареві, він залюбки включав їх у свій репертуар. З усіх названих музикантів Миколі Дмитровичу найбільше подобалося грати з капельмейстером Грицюком В.М.(с. Уторопи, кут Гора), який блискуче володіє технікою смичка («смичком насікає, ніби горохом б'є», — вислів Павлюка М.Д.), закінчує музичні фрази, чіпляючи 2-у та 3-тю струни, а також майстерно виконує гуцулки. Слухання видатних скрипалів, гра з деякими із них мали величезний художній вплив на становлення творчої особистості Павлюка М.Д. На думку колег, Микола Дмитрович володів гострим почуттям ритму і темпу, легкістю створення імпровізаційних композицій. Уторопський сопілкар мав своїх послідовників і учнів. Серед них: Яковенчук В.Д. (1933 р.н.), Ганцєк Д.І. (1935 р.н.) та син Дмитро (1946 р.н.).

З великою повагою ставився Микола Дмитрович до майстерності свого колеги із с. Печеніжин Бойцуна Василя (1933 р.н., с. Іспас), професіоналізм якого, зі слів Палюка М.Д., полягає в тому, що він без попередніх репетицій може музикувати з різними виконавцями. Граючи в капелах, Микола Павлюк використовував сопілки з основними тонами а¹, b¹, h¹, d². Він володів також телинкою, денцівкою, бубном, цимбалами. Талановитість і самобутність сопілкаря проявлялася в умінні відразу схопити і відтворити раніше невідому йому мелодію, будь-якої складності, де б він її не почув, — в перерві між роботою в лісі, на весіллі, в творчому спілкуванні з музикантами-циганами, від яких він перейняв багато «румунок». Захоплюючись грою, Микола Дмитрович тримався спокійно: не притопував ногою, не похитувався і не жестикулював. Вся його виконавська воля під час творення імпровізації була спрямована на максимально виразну гру соло чи в капелі. На весіллях Павлюк М.Д. майстерно супроводжував спів будь-якої співачки і був ідеальним партнером у дуеті з виконавицею.

Музикант грав на сопілці не систематично. У вільний від довготривалого музикування час він займався домашнім господарством. Вдома Микола Дмитрович брав до рук сопілку тільки тоді, коли чув цікаві, ще не відомі йому мелодії. Головне для нього — добре запам'ятати мелодію; відтворити її відповідною аплікатурою сопілкареві не було тяжко.

Географія подорожувань музиканта з «весільними капелами» досить широка. Це усі навколишні села Косівського, Коломийського, Верховинського, Надвірнянського районів. Побував він і в Тернополі, коли дівчина з цього міста виходила заміж за хлопця з Уторопів. Про віртуозну гру музиканта знали по всій області. В молодості через сімейні обставини він відмовився від посади артиста оркестрової групи Гуцульського ансамблю пісні і танцю, куди був запрошений. Тож його артистична кар'єра так і не склалася. Але формуванню високої майстерності та індивідуального виконавського стилю сприяло постійне спілкування з музикантами різних поколінь, акумулювання всього кращого і глибоко традиційного, що протягом віків накопичувала колективна спадкоємна нам'ять носіїв інструментальної культури Прикарпатського Покуття.