Хата Чернявських у Шепоті завжди бриніла музикою... Грали тут скрипки, дзвеніли струни цимбал, заливались трелями захмелілі флояри...

Хата Чернявських завжди була гостинною, гамірною, веселою...

Лунали тут співанки, зринали дотепні жарти, тяглися цікаві оповіді...

Так бувало завжди, коли зберуться втомлені роботою люди, щоб відпочити, зберуться спраглі до дзвону мелодій...

Найчастіше в господу Чернявських приходили музики. Завітає якийсь, навіть незнайомий чоловік, і господар безпомилково вгадує: свіжий гість — музикант. А між музикантами балачка зав'язується швидко.

Кожен гість заходив упевнено, бо знав: у старовинній ґражді, що захищала в минулі часи й від заброд-напасників, жив і творив майстер цимбал — Лук'ян Чернявський...

Скрикувала, голосно відчиняючись, висока дерев'яна хвіртка, просто і оригінально заокруглена вгорі. І вже ґражда не здавалась стіною з грубих кругляків, а затишним подвір’ям з всіляким домашнім начинням, з різної форми і призначення дерев'яними брусками, кругляками, порізаними на дрова кавалками. Усе мало своє місце. І складалося враження, що може в будь-який момент знадобитись. В шибках вікон низько осілої хати гралися сонячні зайчики. Солодко пахло черешнями, що скапували з високих перестиглих крон у саду. Яріла зелень трав, що збігали до поблизького лісистого купола. Та все це враз наче пропадало, коли з хати проривався цимбальний шквал.

То пробував новий інструмент Майстер.

Над заснулим селом, над бескидами й лісами пливла ніч. Така ж, як і сотні інших ночей у Шепоті — гуцульському селі, яке сягає своїми присілками високого кам'янисто-грізного Грегота. Того самого Грегота, що його здавна малюють з різних сторін художники. І ще будуть, певно, не раз малювати. І оспівуватимуть Грегіт співанкарі, бо все величне дає натхнення, збуджує почуття, викликає просторі думки.

Ніч пливла тихо і, здавалось, повільно. Лук'ян не вкладався спати. Він не дозволяв собі (те й не міг) заснути, коли наставав час викінчувати цимбали, налаштовувати їх. У такі хвилини він любив залишатися у робітні сам на сам. Якщо поблизу хтось починав голосно говорити, чи ні з сього, ні з того стукати-грюкати, майстер сердився і давав зрозуміти: йому необхідна тиша. Глибока й довга тиша. Коли ж нічого не виходило, лишав роботу, щоб взятися за неї пізніше. Зосередженість і спокій потрібні були Лук'янові для того, щоб усім єством заглибитись у відтінки звуків, якнайпильніше вслухатись у звучання майже готового інструмента, вловити, де і що слід направити, аби не пропустити ґанджу. Днина для такої справи підходила не цілком. То гість несподіваний перешкодить, то якесь заняття домашнє знайдеться, то хтось із рідних під хатою почне возитися, гриміти. І тоді починай знову напружувати слух, увагу, аби закінчити врешті-решт розпочату справу.

Лук'ян налаштовував інструмент зосереджено. Нічого не заважало. Оседок ніби вкрився пухким, майже звуконепроникним ліжником ночі. Скільки вже разів просиджував Чернявсьий отак над новенькими цимбалами, яким, здавалося, вже нічого не бракувало. Ще і ще торкався кожної із 75-и струн. То підкручував, то попускав їх. Іноді іскрами втіхи спалахував його уважний, заглиблений у заняття погляд, а іноді починав невдоволено кліпати. Важко вгадати так, як хочеться. І найперше, в доборі матеріалу. Ніби дерево й знане, випробуване, але які різні за якістю дошки з однієї і тієї ж породи! Випробуєш одну заготовку — одразу відчуєш: дзвенить, аж проситься співати. Іншу візьмеш. На око — те, що треба, насправді — глуха, годиться хіба що на дрова.

Не старався б, може, так ретельно. Міг би сказати собі: "Досить". Якби підрахував усі віддані праці недоспані ночі та склав їх докупи, набрався б не один рік.

Саме тепер, у цю ніч, чомусь відчув себе старим. Знав, що то не роки на нього налягають і пригинають, а слабість і втома. Та як би вона не замагала його, як би не тиснула, силкуючись вигнати з майстерні, повинен працювати. Дав слово, значить, мусить виконати замовлення. Вже й так затягнув з ним, А завтра-післязавтра ЗА інструментом приїде людина. Приїде, здолавши автобусом понад сто кілометрів,— художній керівник Будинку культури з сусіднього райцентру... Ще коли б для когось особисто призначалися цимбали, міг би не спішити. На них багато людей чекає. Недобре було б, якби чоловік вернувся ні з чим. Зрештою, Лук'ян завжди тримав слово. Він скоріше відмовляв, якщо видів, що не зможе виконати прохання. Казав правду: «Не зроблю». Та вже як пообіцяв, дав комусь надію, то вона не залишалась марним сподіванням. Озивалася по довгих місяцях майстрування голосними переливами.

Хоч як іноді підводило майстра дерево, він ніколи не злився на нього. Не варт того допускати. Дерево треба відчувати, уважно вслухатись у нього. Обходитись ніжно, мов з дитиною. Не винне дерево, коли воно тріснуло, коли ти його грубо шарпнув і, розсердившись, розколов. То причина в характері того, хто працює, а то й просто в недбальстві. У Лук'яна руки теплі чутливі, тверді й гнучкі. Коли б не слабнули! Коли б пальці вічно залишались чіпкими! Нагадують: треба лишати майстрування, зайнятись чимсь легшим, що не потребуватиме стільки душевного напруження. Але не зміг би без цимбал. Не зможе, і край. Що буде, як його не стене? Одна надія на сина Василя... Старший — Микола - пішов іншою дорогою. Полюбилися йому полонини, плин отар. Як подорослішав, щоліта вирушав з худобою в гори. Став старшим, одружився та й перемінився. Почав різьбі більше часу віддавати. Врешті вона цілком заполонила Миколу.

Василь трохи інший. Мав намір в науку податися. Передумав. Лук'ян радий був з того, що молодший син не пристосовувався, не хитрував, аби тільки легко хліб діставався. Не випурхнув з-під отчої стріхи безтурботним метеликом. І дуже добре, що в одну щасливу мить зрозумів: для нього нема привабливішої, складнішої науки, як осягнути таємницю народження цимбал, першого їхнього подиху, звуку... Лук'ян вчасно відчув душевний стан сина. Само собою вийшло, що Василь почав допомагати батькові в роботі. Спочатку показував: «Зроби се, те...» Поправляв.

Минуло трохи часу, і учень почав брати на себе частину клопотів. Вирізував голосниці, свердлив дірочки для закруток. І оздоблював уже готовий інструмент різьбою, інкрустацією. Без узорів готова річ виглядає просто великою коробкою. Інша справа, коли передок цимбал прикрасити орнаментом. Тоді вони, чаруючи слух, ще й ваблять око. Ой як файио виглядають оці, останні. Бринять, переливаються не лише туго напнуті струни, усміхається, вабить плетиво різьби... Вже сама вона чого варта. Хоч бери ховай під скло. Постарався Василь. Уважно й акуратно все розмітив, припасував, виполірував. А це десь загаявся... Звечора невістка занепокоєно пере¬питувала, коли має вернутися. Певно, знову десь «полює» за матеріалом, як тоді, коли їздив по яворову дошку аж на десяте село під Косовом. Тоді потрібна була суха-пресуха, для нижньої деки. Перебирали в пам'яті, хвилювались: де, у кого її дістати? Василь перепитував і довідався, що є там і там. І привіз майже метрової ширини роками вистояну дошку. Тільки спеціаліст по музичних інструментах знає справжню ціну такому матеріалу. Молодець! Навчився Василь відчувати матеріал. Знає, чого вартий бук — крихкий, не витривалий, береза — на вигляд ніжна, та є в ній щось в'язке й туге, щось сире. Явір — цілком інша річ! Недаремно про нього з такою пошаною говорять майстри.

Близилась північ. Лук'ян все ще «ворожив» над цимбалами. Чомусь згадав одного легіня, який казав, що хотів би навчитися виготовляти музичні інструменти. Приходив кілька разів, придивлявся. Навіть брався помагати в праці. Видно, цікавила легіня справа. Та чомусь відійшов від неї. Чи іншим заняттям захопився, чи забракло часу, чи віддаль перешкодила... Як би там не було, Чернявський не таївся перед ним. Мав намір — хай би був учився. Та біда в тім, що крім доброго наміру, потрібно мати ще силу волі не зупинитись серед дороги, а йти далі. Зрештою, щось таки взяв для себе хлопець. Може, знадобиться йому колись.

А втім, хто може сказати, коли й кому що пригодиться. Он Микола Соколюк, з сім'ї відомих музикантів (йому Лук'ян зробив дуже вдалий інструмент), знав тільки цимбали. Інші інструменти неохоче брав у руки. Попробував усе ж, чи йтиме йому гра на баяні. Пішла так, що й не скажеш, котрим інструментом володіє ліпше. На обох залюбки витинає.

Лук'ян вкотре вдаряв по струнах. Звуки злітали дзвінкі, мажорні. Вони не стихали в кутках майстерні, а відбивались і немов відточувались на блискучих лезах залізнину — різного розміру доліт, пилок, гиблів... Сильніше пахло сухими кучерями трісок, опилками. Майстер ждав... Ждав, коли нарешті ввійде син. Бо хотілося послухати звучання цимбал збоку. Послухати й ще раз оцінити...