Родивси я на Гуцульщині, 10 марта 1920 року, в селі Зелене.. Моя мама Зеленчук ївдоня (їлинчукова) футко розийшласи з моїм дєдем Грималюком Иваном (Кідичуковим). Я лишився з мамов. Жили ми в дідовий хаті. Витак у тий хаті жив мий вуйко Илько їлинчуків из жінков Маріков. Вуйка добре памнітают у селі за тим, що вин завше носив гуцульску убирю, стригси по-старовіцьки (у підтинці), любив играти у скрипку давну Мінейлову игру. Маленьков дитинов я чуть ни умер, утратив зір на одно око, набідувався доста. Але шо було, то минуло, ни траба про це писати...

Мене викутали і виростили чужі люде: Дмитро Могорук (Моґур) из жінков Катеринов. Они дітий ни мали тай узєли мене за свого. Міні було добре у приймах. Я навіть свою назву - Моґур - успадкував вид опікуна.

Перебуваючи у ґаздий, я ші малим узєвси играти у скрипку. Але біда, що моє добро скінчєлоси скоро. Покійний Дмитро умер, а їго жінка продала хату тай ґрунт у Зеленому і перейшла жити у Дзимброню. Так, шо я у 13 років лишивси без ничього і мусів вертатиси до мами.

Моя мама жила тогди під горов Розтицков. Але у мами я довго ни набув через свою охіть до скрипки. Біда була в тім, шо мама страшно ни хотіла, аби я став музикантом. Казала, шо з музиканта ґазди ни буде... А я все одно наскладав гроший тай купив собі скрипку (бо мене дуже кортіло мати свою скрипку). Я старавси играти так, аби мама ни чула. Икос мама захопила мене, шо я сховавси у оборозі тай играв. Тогди мама вихопила у мене скрипку з рук тай поломила її по мині. Через це я утік вид маминої хати навводно.

Аби мене пусто ни шукали, я зминдувавси на постерунку. Комендант (поляк) вислухав мене уважно, а витак уніс з другої хати скрипку і сказав играти. Я играв, а вин мене слухав-слухав тай каже: "З тебе буде файний музикант. Дарую тобі цису скрипку, играй на здоров'ї. Лиш абес николи ни крав тай ни брехав". Пізніше я узнав, шо то була скрипка їго покійного сина. Я подєкував за подарунок, заплакав тай пишов из села у світ за очі...

На симбрилю я ни наймавси, бо ґаздам треба роботяги, а ни музиканта. В той чєс у їльцях жив знаний музикант Иван Курилюк (Ґавиць). Вин дуже файно играв у скрипку, мав свої милодії. Я прийшов до Ґавиця і запросивси на науку. Ґавиць згодивси учіти мене даром, Царство їму Небесне. Але Ґавиць учів мене простеньких милодій (бо ни хотів, аби я єго заветив). А мене дуже кортіло навчітиси играти так, єк вин. Тому я пидслуховував Ґавиця у корчмі пид стінами і старавси переймити. За це Ґавиць на мене сердивси. Вид Ґавиця я пишов учітиси до старого Шкап'юка Илька в Білоберезку. У него я багато навчівси. їго сини Петро і Семен також стали добрими музикантами.

З чєсом мене зачєли запрошувати играти забави, толоки, хрестини і так я став зароб'єти на житє. У цимбал, баян, трубу і сопівку я навчівси играти сам вид себе. Я помали пидбирав здібних хлопців і учів їх играти гуцульські милодії. Так поступово я створив свою капелу. Моя капела була добра, хлопці дуже любили музику, файно играли, стримувалиси вид горівки. За 30 років ми видойграли дуже багато весіль у селах Верховинского району.

Коли я був парубком, то міні дуже удаваласи одна дівчина - ївдоха Філипчуччіна. Ми з нев любили разом играти гуцульські милодії: я играв у скрипку, а ївдоха - у дримбу. Але ни судилоси нам жити разом. Дівку проколов байнетом маскаль тої страшної днини, єк палили хати у Зеленому. З туги я створив сумну милодію. Ця игра витак уратувала міні житє.

Женивси я вже старим парубком - у 35 років. Я ни квапивси женитиси, бо добре знав, шо ґаздівка хочі ручної роботи (плоти закладати, косити, маржину кутати), а скрипка хочі музики... Моя першя жінка Мартищук Василина родом була з Ісенова, з-пид Писаного Каменя. Весілє ми справили у хаті Савчука Дмитра (Ціміюччіного). З Васютов ми прожили 11 років. Дітий у нас ни було. Икос помали склалоси так, шо ми розийшлиси. Я перейшов жити у Верховину, а жінка лишиласи у нашій хаті в Зеленому. Василина уже умерла, а у тій хаті, де ми жили, типер жиє син Ивана Савчука (Міхаськового) - Дмитро (Тусько).

Витак на весілю у селі Трач Косивского району я познайомивси з Аннов Калиняк. Она тогди продавала у магазині у своїм селі Кривоброди. В 1969 році ми поженилиси і я переїхав жити до Анни. Там ми жили довший чєс, перебудували хату, побудували стодолу. Але після того, єк нас у 1988 році серед білої днини обграбували у своїй хаті, ми перебралиси жити до жінчіної доньки Галини Вінтоняк у Ковалівку Коломийського району, де жиїмо і зараз.

Дєкуючі долі, я все житє займався музиков, сам играв тай учів играти других. Назву вам своїх найкрашших учнів, котрих я учів играти у скрипку: Василь Ілюк(Гурдуз, Голови), Василь Зітинюк (Поштарів, Замагура), Готич Никола (Коцьо-старший, Верховина), Готич Никола (Коцьо-молодший, Верховина), брати Шатруки Никола і Василь (Шітрюки, Бережниця) та багато инших. У мене також учілиси играти у цимбал: Иван Сорич (Тюдик, Замагура), Иван Ілюк (Ілюків, Ходак), Иван Семенюк (Черленив, Замагура), Василь Федінчук (Гріздаків, Голови), Никола Семенів (Семінцив, Криворівня), Василь Кікінчук (Оленивский, Замагура). Я учів також багатьох играти у баян, на трубі. Зараз я учу играти у скрипку малого Павлика - правнука мої жінки. Хлопчік здібний, за короткий чєс уже навчівси играти кілька милодій.

Я багато вам повістував про себе, про музику, про своїх учнів, а на кінец хочу вам сказати таке: "Музика маї велику силу, она помогаї пюдем жити, ставати крашшими".